Минув рік, як з появою на Кримському півострові закамуфльованих під «зелених чоловічків» співробітників російського Головного розвідувального управління почалася анексія Криму Росією. Не перша російська анексія цієї багатостраждальної землі. Перша була у вісімнадцятому столітті.
* * *
Після смерті великого українського гетьмана Богдана Хмельницького цар і бояри почали активне зміцнення своїх позицій в Україні, розгорнули наступ на суверенітет козацької держави. Усе це робилося під виглядом «опіки» над козаками та Україною. Але і в цей період лінії Хмельницького щодо Кримського ханату дотримувалися інші гетьмани. Фактично всі гетьмани розглядали турецький сюзеренітет як один з можливих варіантів. Наприклад, Іван Виговський, приймаючи підданство польського короля, домагався права «бути в дружбі з ханом кримським», що і було зафіксовано статтею 17-ю Галицького договору 1658 р. А стаття 14-а проголошувала, що «уряд повинен намагатися відкрити Дніпром шлях до Чорного моря» [29]. Про це ж турбувався і гетьман Самойлович, який домігся забезпечення за Бахчисарайським мирним договором 1681р. права запорожців ловити рибу в південних лиманах і користуватися соляними озерами.
Як бачимо, з другої половини XVII ст. договори і союзи з Кримом не залишалися без результатів. Спільність життєвих інтересів татар і козаків нерідко брала гору над другорядними чинниками. Дедалі більше зміцнювалась думка, що завоювання Кримського ханства невигідне для козаків, бо тільки страхом перед татарами зумовлене існування Війська Запорозького і збереження його привілеїв. Ім'я «бусурмана» не викликає вже страху і ненависті козаків. Москва також доходить цього висновку, і тепер уже всі невдачі в походах проти поляків, турків і татар приписує, не без певних підстав, «шаткості» козаків.
Після невдалого походу московських і козацьких військ проти Криму в 1687р. під проводом князя В.Голіцина жертвою таких переконань московських урядовців став гетьман України І.Самойлович, який очолював 50-тисячне військо. Під час походу його звинуватили у підпалі степу і мостів на річці Самарі, що призвело до провалу походу, але давало можливість Голіцину виправдатися, зваливши весь тягар відповідальності за це на козаків.
Однак політика Москви щодо Криму з часом змінювалася. Це зумовлено, насамперед, поступовим ослабленням Кримського ханства. Зменшується войовничий запал татар, особливо жителів півострова, розширюється торгівля, збільшуються багатства Криму, з одного боку, а з іншого - зменшуються можливості протистояти великим державам, що володіли новою військовою тактикою та зброєю і вже стояли перед Кримськими воротами, ще не так давно такими ж недосяжними, як ворота пекла.
Такі зміни добре усвідомили царські урядовці й посилили наступ на Крим. Одночасно це було посилення наступу на права та вольності козацтва. Тепер Москва уже з недовірою стежить за відносинами Запорозької Січі й Криму. Вона намагається заборонити не тільки самостійні переговори січовиків з ханом, а взагалі будь-які зносини з татарами. Незважаючи на подібні заборони, військові походи і політичні інтриги, наприкінці XVII ст. прихильне ставлення Запорозької Січі до Кримського ханства прогресувало, що, зрештою, призвело до відкритих репресій царського уряду щодо Січі.
Проте ці репресії прямо не були пов'язані з Кримським ханством. Раптовий історичний поворот, спричинений вторгненням шведів у межі Російської імперії і переходом гетьмана України Мазепи на бік Карла XII остаточно посуває запорожців на розрив з Росією. Союз із Швецією міг стати доленосним для України, та історія розпорядилась інакше. Можна погодитись з російським істориком Л.Львовим у тому, що тільки недалекоглядна політика Порти і розумна поведінка російського посла у Константинополі дали змогу вивести Росію із скрутного становища. Російський посол Толстой зміг досягти збереження миру, незважаючи на позицію хана, який писав до Стамбула про свої переговори із запорожцями, що просились уже під його протекцію. Туреччина, а з нею і хан вимушені були зберігати нейтралітет. Запорожці з'єдналися з військами гетьмана Мазепи та Карла ХІІ і розділили їх долю. 14 травня 1709 р. за наказом Петра І Запорозька Січ була зруйнована.
Руйнування і повне знищення Січі було не єдиним злочином царату. В ніч з 14 на 15 листопада 1708 р. за наказом Петра І була нещадно винищена гетьманська столиця Батурин – з дітьми, жінками, старими й немічними для остраху всієї України. Ось як про це розповідається в народній думі:
А в городі у Батурині
Мужиків да жінок
Упень сікли та рубали,
Церкви палили,
Святості да ікони,
Під ноги топтали,
Плоти справляли,
На той бік Дніпра утікали.
У відповідь на це запорозьке військо при підтримці хана вийшло з-під протекторату Росії і встановило союзницькі відносини з Кримом. За Прутським мирним договором 1711 р. запорожці зберегли усі свої землі. Фактично до 1734 р. Запорожжя було під протекцією Кримського ханства. Запорозьке військо заснувало нову січ в Олешках [33].
У цей період гетьмани України Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок докладають всіх зусиль, аби добитися автономії України і об’єднатися із Запорозькою Січчю. Важливою умовою досягнення мети було встановлення добрих відносин з Кримським ханством. Останнє було у цьому зацікавлене такою ж мірою. Проте міжнародне і внутрішнє становище України та Запорозької Січі було на цей раз таким, що сприяло Росії у здійсненні своєї давньої мети: приєднання Січі до своїх володінь. Це сталося 1739 р. за Белградським мирним договором з Туреччиною. Тоді Запорожжя було залишене за Росією. У цей час російський уряд проводить політику дедалі більшого утиску й обмеження прав і вольностей запорозьких.
Починаючи з другої половини XVIII ст. в керівних колах Російської імперії визріває тверде переконання в можливості загарбання Криму. Знищення Кримського ханства як спадкоємця Золотої Орди було мало не національною ідеєю. Адже Росія не мала тоді економічних інтересів у Криму. Проте реалізація цих задумів наштовхнулася на ряд серйозних перешкод. Зрозуміло, що приєднати Крим до Росії можливо було тільки шляхом переможної війни з Туреччиною. А досягнення перемоги над турками пов'язувалося з активною участю у війні Запорозької Січі з кримським ханом. Про це свідчить і донос запорозького старшини П.Савицького, в якому він повідомив імператрицю в 1767 р., що Калнишевський зрадив інтереси Росії: віддав наказ запорозькому війську бути готовим до війни з Росією, «выбрав в войске добрых 20 человек, готов послать к турецкому императору с прошением принять под покровительство».
До того ж П.Калнишевський домагався, щоб Україна була відновлена у кордонах, які були зафіксовані у договорі Б.Хмельницького. Його всіляко заспокоювали, обіцяли, що війни з Кримом не буде, а тільки з Туреччиною, що всі кордони України буде підтверджено.
Воєнні дії розпочалися 1768 р. Найактивнішу участь у боях, особливо за укріплення на чорноморському узбережжі, взяло запорозьке військо. Воно блискуче виконало поставлене завдання, про що і повідомив генерал-фельдмаршал П.А.Рум'янцев імператрицю. Кошовий і старшина отримали царські нагороди, відзначалися полководські здібності «генерала П.Калнишевського».
Проте ситуація змінилися, коли запорожці відмовилися виступити проти кримського хана Іслам-Ґірея, який 1769 р. напав на південні області. Ще більше роздратування Петербурга викликав дозвіл запорожців татарам вступити на територію Запорожжя і залишитися на зимівлю. Це стало приводом для демаршу російського посла О.Обрескова на переговорах у Бухаресті в 1772р. Він звинуватив Туреччину в тому, що вона дозволила татарам два роки зимувати на запорозькій території. Катерина II намагалася всіляко зашкодити добрим стосункам між Запорожжям і Кримом, а також переконати хана у тому, що Росія не прагне приєднати Крим, а лише хоче, щоб він став незалежною державою. Це врешті-решт вдалося губернатору Слобідської України Є.Щербиніну, посланому в Крим для переговорів.
Після того, як Є.Щербинін спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772р., останній змушений був підписати договір і проголосити Декларацію про державне відокремлення Криму від Туреччини, чого й домагалася Росія. В 1774р. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір між Росією і Туреччиною. Стаття третя присвячена питанню визнання незалежності Криму. В ній проголошувалося: «Все татарские народы: крымские. буджакские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изьятия от обеих империй имеют быть признанными вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властью в лице хана Чингисского поколения, всем татарским обществом избранного и возведенного, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчету ни в чем никакой посторонней державе; и для того ни Российский двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутого хана, так и в домашние, политические, гражданские и внутренние их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную татарскую нацию в политическом и гражданском состоянии по примеру других держав, под собственным правлением своих состоящих, ни от кого кроме единого бога не зависящих. В духовних же обрядах, как единоверные с мусульманами в рассуждении его султанского величества, яко верховного калифа магометанського закона, имеют сообразовываться правилам, законам им предписанным, без малейшего предосуждения однакож утверждаемой для них политической и гражданской вольности, Российская империя за собой удерживает все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные; землю лежащую между реками Бердою, Конскими водами й Днепром, так же всю землю до польской границы, лежащую между реками Бугом и Днестром исключая Очаков с ее старим уездом, которые по-прежнему за Блистательною Портою остаются, и обещается по постановлении мирного трактата и по размене оного все свои войска вивести из их владений. А Блистательная Порта взаимно обязывается равномерно отрешись от великого права, какое бы оное быть ни могло, на крепости, города, жилища и на все прочее в Криму, на Кубани и на острове Тамани лежащее, в них гарнизонов и воєнних людей своих никаких не иметь, уступая оные области таким образом, как Российский двор уступает татарам в полное самодержавное и независимое их владение и правление; також наиторжественнейшим образом впредь в помянутые города, крепости, земли и жилища гарнизонов своих и всяких, какого бы звания ни были, своих людей воєнних в оные не водить и там не содержать, ниже во внутри области сейменов или других военных людей, какого бы звания ни были, иметь, а оставить всех татар в той же полной вольности и независимости, в каковых Российская империя их оставляет ».
Діставши за мирним договором вихід до Чорного моря, Росія тільки наполовину виконала своє завдання щодо Криму, добившись визнання Туреччиною його незалежності. Головна мета – повне і безроздільне панування в Криму – відсувалось поки що на пізніший час. І чи не найбільшою перепоною на шляху до цього тепер була не стільки Порта, скільки Запорозька Січ. Імператорський двір розумів, що загарбати Крим можна тільки за умови знищення Січі. І в договорі 1774 р. з Туреччиною закладається юридична основа, яка мала унеможливити відхід козаків на територію Туреччини.
Отже, маючи в руках такі козирі, Катерина II могла тепер приступити до операції по знищенню Запорозької Січі - християнської демократичної республіки, останнього оплоту незалежності України. Ця варварська акція відбулася 5 червня 1775р., коли царське військо, повертаючись з походу на Туреччину, під проводом генерала Текелія розорило і знищило Запорозьку Січ. Кошового Петра Калнишевського було підступно заманено в пастку й заарештовано, а потім переправлено й ув'язнено в Соловецькому монастирі. Доля його, як відомо, трагічна, але справа його героїчна може бути зразком для кожного українця. У мурованому кам'яному мішку козака-героя протримали 25 років. Кошовий осліп, загубив здоров'я, але не втратив віри в свій народ, Батьківщину, її майбутнє. Може, саме цей волелюбний дух допоміг Петру Калнишевському прожити 112 років. Знаменно, що цьому велетові духу нарешті поставлено пам'ятник на його батьківщині тільки в 1991 р., коли Україна стала незалежною державою.
Царизмом була сплюндрована не тільки Січ. Як відомо, на території, яку вона займала, проживало понад 100 000 вільних селян і орендарів. Десятки тисяч селян півдня України втекли, були переселені чи просто вигнані зі своєї землі. Південь України значною мірою обезлюднів. Для його колонізації широко залучались іноземці, особливо російські із своїми кріпосними.
Після розорення Запорозької Січі значна частина козаків відійшла на турецьку територію, за Дунай, і, осівши там, змушена була прийняти турецьке підданство. Цей факт історії свідчить, що ненависть до мусульманського світу не завжди була провідною рисою українського козацтва, як це силкуються іноді представити. Незважаючи на відомі чвари і воєнні конфлікти, запорожці згодом стали союзниками татар у боротьбі із спільним ворогом.
Тим часом у Росії генерали і можновладці один перед одним складали й обґрунтовували свої плани загарбання й освоєння Криму, знаючи наміри Катерини ІІ та її оточення. Чи не найтвердіша позиція російського царизму щодо подальшої долі Кримського ханства висловлена в «Рассуждениях российского патриота о бывших с татарами делах и войнах и способах служащих к прекращению оных навсегда» дипломата катерининського часу Бакуніна, які він подав на ім'я всемогутньої імператриці. Тут викладена власне ціла програма. Суть її полягала в тому, що, посваривши татар між собою, легко оволодіти Кримом, потім заселити його українцями, а на добре обжиті місця останніх поселити росіян з центральних губерній Росії. Тим самим це ще більше ослабить Україну, або, як тоді говорили, «Малоросію», посилить її русифікацію. Цей план досить успішно виконувався в усі часи, про що є маса неспростовних документів. Та це окрема тема розмови. Що ж стосується кримських татар, то цей, з дозволу сказати, дипломат пропонував цинічну форму їх геноциду - «татар вон из Крыма».
Російські шовіністи, виношуючи імперські плани, намагалися показати кримських татар як банду грабіжників-кочівників, які не мали легітимного права на Крим. Сучасні російські націонал-шовіністи не гребують тими ж одіозними старими стереотипами. Спотворюючи історію, вони роблять вигляд, що не знають, що кримські татари були уже в той час нацією з високою культурою, мали своє право, свою самобутню історію, своє літописання.
Так, хан Манглі І Гірей був засновником середньовічного мусульманського університету «Зинджирми медресе». Цю епоху вважають «Золотою добою Гіреїв». Адже в цей період в Криму творили видатні митці: архітектор Сінан, художники Мен-Аслан, Омер, італійський архітектор Елевіз Фрязін Новий. Великий турецький архітектор Сінан на прохання Девлет-Гірея звів мечеть Хан-Джамі (1552 (1564) в Євпаторії. Знаменитий палац Ферх-Кермен на Перекопі, що не зберігся, мав риси архітектури італійського Відродження. Різьблений з каменю портал (вхід) у Бахчисарайському палаці (1503) роботи Елевіза Фрязіна Нового (по дорозі до Москви він був затриманий Кримським ханом) являється видатним витвором мистецтва. В музиці та поезії ханських часів виділяють такі постатті як Бахадир-Гірея (помер 1641 р.), Ашик Омера (1621-1707), Хаджі Селім Гірея (1634-1704). Захоплення кримськотатарської молоді музикою та поезією висвітлено в спогадах Евлії Челебі. Українсько-татарські зв’язки включали і певні мистецькі. Але, на жаль, досліджені тільки окремі епізоди цих зв’язків поки що.
Значною була роль кримського хана у міждержавних зв’язках в Східній Європі. Ханство підтримувало дипломатичні і інші відносини з Будапештом, Віднем, Копенгагеном, Стокгольмом, Варшавою, Москвою та іншими державами.
План «вільного обходження з інородцями», напевно, сподобався Катерині ІІ. За її розпорядженням у 1778 р. генерал О.В.Суворов виселив з Криму у лічені дні 40 тисяч аланів, що отатарилися, разом з іншими християнськими народами. Як писав історик П.Нікольський, вони були «розміщені в Маріупольському повіті Катеринославського намісництва».
Тим часом П.Рум'янцев та інші генерали підштовхували імператорський двір до рішучих кроків по остаточному загарбанню Криму. В 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору, заявила про включення Криму до складу імперії. Це привело до ускладнень у відносинах з Туреччиною. В серпні 1787 р. розпочалася нова російсько-турецька війна.
Падіння Ізмаїла знаменувало кінець цієї війни. За Яським мирним договором 1791 р. Туреччина підтвердила умови Кючук-Кайнарджийського договору, а також визнала приєднання Криму до Росії. По закінченні війни указом від 1792 р. Чорноморське козацьке військо «милостиво» одержало землі між рікою Кубань, Чорним і Азовським морями. Козаки повинні були боронити цей край по Кубанській лінії та узбережжю. Вони отримували платню за службу, боєприпаси, мали доходи від землі, річок та озер, дістали право на свій суд. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, потім - станицями. Згодом було засновано місто Катеринодар. У 1861 р. почалася чергова хвиля української еміграції, в результаті якої на Кубані сформувалася категорія іногородніх. Так був заселений Краснодарський край запорожцями, нащадки яких зберегли й донині українську мову, звички, традиції і пісні. Щоправда, у 1932 р. жителям краю поміняли паспорти, де в графі «національність» догідливі чиновники-русифікатори записали «росіянин». Але українці цього краю зберегли прихильність і любов до України.
Наведені вище факти переконливо свідчать про те, за рахунок кого і чого відбувалося розширення володінь імперії на Півдні, у тому числі загарбання Криму. Втрата татарами своєї незалежності супроводжувалася цілим рядом суспільних потрясінь на півострові: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Все це негативно позначилося на становищі кримськотатарського населення: найскромніші підрахунки показують, що за сто років (середина XIX - середина XX ст.) воно скоротилося вп'ятеро - внаслідок колоніальної політики російської, а потім радянської імперії.